«А ти вбивав?» Чого не варто говорити
Не питайте: «А що було на війні?», «Ти бачив загиблих або як хтось помирає?», «У тебе стріляли?», «Ти бачив якісь відірвані частини тіла?», «А ти вбивав?»... — такі запитання можуть викликати доволі тяжкі й потенційно травматичні спогади.
Не говоріть: «Я тебе розумію». Якщо ви не були на фронті, не маєте досвіду участі у бойових діях — не варто говорити, що розумієте.
Не можна жаліти: «Ох ти ж бідненький / бідненька!». Жалості не повинно бути. Адже захист держави, людей — це про гідність і повагу. Жалість знецінює, свідчить про вашу переконаність, що людина не впорається.
Не варто говорити про людину з бойовим досвідом, що вона «неврівноважена», «хвора», «з ПТСР»… Насправді всі ми переживаємо зараз війну — досить ненормальну ситуацію для звичайної людини. Всі хвилювання і надмірні реакції, з нею пов’язані, є нормальними. Як для цивільних так і для ветеранів / ветеранок.
Не вимагайте: «Ти повинен / повинна…», «Тобі треба…». Люди очікують від ветеранів / ветеранок повернення до цивільного життя й активності в ньому: стати «воїнами економічного фронту», «навести в країні порядок». Це покладає занадто велику відповідальність на людей, які на певному етапі життя вирішили захищати країну. Коли вони виконають цей обов’язок, не треба обтяжувати їх додатковими очікуваннями. Дайте ветеранам і ветеранкам змогу органічно повернутися до цивільного життя у той спосіб, який вони вважатимуть найприйнятнішим.
«Я й не думав, що ти підеш воювати..», «Чому ти взагалі туди пішов / пішла?» — не варто говорити такого знайомому чи знайомій. Це знецінює людину та її рішення, а ветерани / ветеранки дуже хочуть бачити сенс у тому, що роблять.
Говорити про смерті побратимів / посестер доречно, якщо йдеться про пам’ять, а не про факт загибелі. Як правило, більшість ветеранів / ветеранок зіштовхувалися зі смертю людей, яких вони знали. Результатом є так звана «вина того, хто вижив» — коли людина повертається і їй соромно за те, що вона вижила, а хтось — загинув. Така розмова викличе сумні спогади.
Запитувати у ветерана / ветеранки «Коли обміняють наших полонених?», «Чи вистоїмо ми у цій війні?», «Коли війна закінчиться?» не варто. Ці питання поза їхніми знаннями, трохи не «за адресою».
Не варто ставити занадто особисті питання: «А ти привіз якусь зброю?», «Як це — вбивати?», «Як місцеві ставилися до вас?» тощо.
Питання на кшталт «Чи ти когось убивав / убивала?», «А скількох ти вбив / вбила?», «Як це — вбивати?», мабуть, найгірші з можливих. Найчастіше правдива відповідь — «так, убивав / убивала».
Вбивство накладає величезний відбиток на психіку людини, який супроводжується складними емоціями. Цю тему немає сенсу зачіпати, вона повертає жахливі спогади смерті. Нормальна людина зовсім не пишається тим, що вбила когось, прагнучи вижити і захистити себе, побратимів, сім’ю і країну — усе, що їй дороге. Вбивства для звичайних людей — не та діяльність, про яку хтось мріє чи хоче згадувати.
Теми, які можуть бути чутливими для розмови: війна, політика, справедливість і несправедливість, почуття провини. Якщо людина сама прагне говорити на ці теми, нагадуйте собі, що вона має право думати так, як їй краще, що нема потреби її переконувати у протилежному і що вона хоче бути почутою*.
Не варто використовувати висловлювання, що принижують гідність, знецінюють досвід або можуть викликати бурхливу реакцію у ветеранів / ветеранок та сприйматися як образливі*:
- Я теж збирався / збиралась піти на війну, але…
- Війна — це жахливо.
- Ви пройшли жахи війни.
- Скоріше б те все вже закінчилося.
- Я знаю [ім’я], він після війни став диким.
- А я чув / чула, що в зоні бойових дій твориться…
- Кому та війна потрібна…
- Я взагалі не розумію, що це за війна така, — завжди мирно жили.
- Ми вас туди не посилали.
- Росіяни — наші брати.
- Ми один народ.
* Посібник з психологічної допомоги «Як ти, ветеране?»
* Етичне спілкування з маломобільними ветеранами // Veteran Hab
